Реклама на сайте
Реклама на сайте

вход на сайт

Имя пользователя :
Пароль :

Восстановление пароля Регистрация

Чим лікувати рак мозку?

Опубликовано: 29.09.2018

Спочатку донька почала скаржитися на головні болі, все частіше голова боліла так, що донька не могла зосередитися на уроках, розповідала, що читає підручник, і нічого не розуміє, не може зосередитися. Ми вирішили здатися лікареві, фахівця. Дашке поставили розхожий діагноз — ВСД — вегетосудинна дістонія.Но головні болі тривали, ніякі таблетки їй не допомагали. При найменшій навантаженні починалася пульсація в скронях, темніло в очах. Я не на жарт злякалася, і знову ми з нею пішли до лікаря, тепер уже знайомого лікаря. Дашку направили на повне обстеження.

І коли я дізналася, що у моєї дівчинки рак мозку, і що вже в лікарні почала відніматися ліва половина тіла, мене охопив жах, страх, а потім — паніка. Звістка було настільки трагічним, що спочатку я опустила руки, і, напевно, добу була в прострації, роблячи все автоматично. Саша допоміг мені зібратися, і ми почали стукати в усі двері, дзвонити в усі дзвони, вишукуючи способи лікування, знайомих лікарів. Нейрохірург, який виявився знайомим одного мого чоловіка, порадив не зволікати. Хіміотерапія спільно з променевою ненадовго поліпшили стан Дашеньки, згасаючої від раку мозку. Всі ці процедури вбивали найголовніше — імунітет, але що нам було робити? Екстрасенсам я не довіряла, більше довіряла офіційній медицині. Але, на жаль, полегшення не наставало. Коли я дивилася на свою Дашеньку, у якої раніше були довгі, до пояса волосся, її гордість, і бачила її голову зараз, після цих страшних процедур, мені хотілося плакати. Але перед Дашенькой я трималася, стримувалася, не бажаючи робити їй ще болючіше.

— Мам, да не переживай ти так. Рано чи пізно ми всі помремо. Я трохи раніше, хтось — пізніше. Що це, по суті, змінює? — Мене лякала така відвертість не завуальована правда, правда, яка била по мені похлеще будь-якого брехні. Я не могла навіть у страшних фантазіях уявити, що Даші поруч зі мною може небути.

— Дашенька, ти не помреш. Ти ж чула, що лікарі говорили? У тебе все в початковій стадії, тому результат повинен бути позитивним. Донечко, ти повинна вірити в це — ти; обов’язково одужаєш.

Я тим часом не сиділа, склавши руки, і почала шукати травників, які лікують такі захворювання. Адреса діда Івана потрапив до мене випадково, тепер я вірю, що це було провидіння Господнє. Я їхала з лікарні в задумі і смутку, а позаду мене сиділи дві жінки, які про щось неголосно розмовляли. Спочатку я сприймала їх розмову як суцільний гул, але як тільки промайнуло слово «рак», я почала прислухатися. Жінка розповідала подрузі про якийсь діда Івана, який допомагає людям просто так, по доброті душевній, що не бере ні копійки, і вилікував її знайомого від цієї важкої хвороби травами. Я чіплялася за соломинку і, звичайно, відразу ж обернулася і попросила жінку адресу цього діда. — Та не секрет це, беріть ручку і пишіть.

І вона мені продиктувала адресу, дід Іван жив ​​у селі недалеко від нас. Я відразу ж туди і попрямувала. Невеликий будиночок знаходився недалеко від маленького озерця, і стояв ніби трохи осторонь від інших. Коли я по стежці підходила до будинку, зіткнулася з жінкою та чоловіком, який ніс на руках великого уже хлопчика. Я зрозуміла, що це такі ж нещасні люди, як і я. Двері були не замкнені, і я, штовхнувши її, зайшла спочатку в невеликі темні сіни, потім постукала і почула голос: «Заходьте, не зачинено!» Я побачила сивого старого, який сидів за столом і перебирав трави. У кутку висіли ікони, обрамлені рушниками. Дід Іван, а це був напевно він, глянув на мене і відразу сказав:

— Ох, дочко, молитися треба, Господа просити простити гріхи твої. Погляд його, впершись у мене, змусив опустити очі.

— Іване Васильовичу, про яких гріхах ви? — Запитала, ніяковіючи.

— Сама знаєш. Сьогодні спокус багато, а людина слабка. Змінити себе важко. Смирення не вистачає всім нам. А донечку твою я подивитися хочу. Звідки він дізнався про моїй доньці, було незрозуміло.

Всю дорогу додому я думала про слова діда Івана. Чи часто я зупинялася, щоб подумати про сенс всього, що я роблю, заради чого живу? У суєті, в сьогочасної, тлінному знаходила свої радості, забуваючи про головне — про душу.

Дашеньку я привела до діда Івана тільки через тиждень. І весь цей тиждень я несамовито молилася і вдома, і в церкві. Молитва дала полегшення і заспокоєння мені, але не дочки. Виглядала моя дівчинка жахливо — змарніла, бліда. Її худеньке личко ніби світилося болючою блідістю. Вона посміхнулася дідові Івану вимученої посмішкою.

— Бог в поміч, Дарьюшка. Бачу, не дуже добре тобі. Я тут підготував трави, які ти повинна будеш приймати по годинах. Тобі може бути спочатку трохи гірше, але ти не зупиняйся. І ще — потрібно буде строго вегетаріанське харчування. І молитва.

— Та я, Іван Васильович, нічого їсти не можу, нудить мене, рве.

— Це недобре, Дарьюшка. Я тобі скажу ось що, це головне — я не обіцяю тебе вилікувати, що Бог дасть. І багато чого залежить від тебе.

— Це добре, дідусь Іван, що ви так говорите. А то мені все навколо брешуть.

— Ось травички, там написано, як приймати. І будьте здорові. Дід Іван простягнув нам два товстих пакета.

Грошей дід Іван з нас не взяв. І почалося наше лікування вдома. Травички потрібно було по-особливому заварювати і приймати суворо за нормою і строго по годинах, а в інший час молитися, скільки сил було.

Ми разом з Дашенькой читали Біблію, і відкривали для себе багато нового, дивного. Я картала себе, що досі не могла прочитати цю книгу книг. Телевізор раніше замінював нам все — і тихі бесіди один з одним, і читання книг, і походи в театр. Тепер ми його навіть не включали. Саша підтримував нас, але бачили ми його рідко, він приходив тільки до вечора, втомлений. Мені довелося взяти відпустку за свій рахунок, і все забезпечення сім’ї в цей нелегкий час лежало на ньому. Спочатку дія збору трав діяло катастрофічно на організм Дашеньки, у неї крутилася голова, стали боліти нирки, її нудило. Однак дід Іван і говорив нам, що буде погано спочатку, але ми повинні це пережити. Перелом настав якраз на Різдво. Напередодні Дашеньку нудило, а сьомого січня вона прокинулася і відразу — до мене.

— Мамочко, мені добре, не нудить і нічого не болить.

Я схопилася.

— Правда?

— Мам, мені так добре, як ніколи ще не було.

— Дашенька, — сльози виступили на очах, і я обняла її.

Ми брали трави ще місяць. Даша почала одужувати, в її очах з’явився блиск. Коли ми прийшли в клініку, щоб в черговий раз обстежитися, лікарі не вірили своїм очам. Вони поставили хрест на мою дитину, а вона на зло всім вижила. Пухлина зменшилася! Вона зникала, значить, хвороба відступала. До діда Івану ми прийшли після обстеження.

— Ну, Дарьюшка, ти і красуня, — посміхнувся він у вуса.

— Спасибі вам, їй вже набагато краще.

— Рано дякуйте.

— Щось не так? — Злякалася я.

— Ні. Їй тепер ось ці травички пити треба, — він простягнув нам пакет з травами.

Я спробувала сунути йому в руки гроші.

Він з гидливістю відсмикнув руку.

— Даремно. Псуйте все. Ніколи так не робіть. Якщо мені потрібно буде — сам попрошу. Ідіть.

Ось уже скоро знову Різдво. З Дашею поки все в порядку, але я як і раніше переживаю — чи надовго? Все в руках Господа. Та я і не нарікаю.

 

rss